Проект щастя в умовах кризи?

Коли довго сидиш в хаті, розвивається якась така собі апатія. Ти нічого не хочеш робити, нікуди йти. Ти намагаєшся виглядати оптимістично, але тобі все важко. Спочатку, коли тобі дають якісь завдання( типу відвести Данилка на футбол) ти думаєш, блін, мені так добре вдома... Але потім...розумієш, що поїздка дала тобі можливість змінити обстановку. І це на краще.
Чесно, мені страшно, мені страшно, що я не витримаю проекту, не завершу його. Може ще від того у мене апатія? От скільки днів себе заставляю щось зробити, а воно не робиться і не робиться. Може це ще на загальному фоні української кризи?
Це вже не смішно, справді, коли долар росте , як пампушки(( Не тільки апатія візьметься. Я згадувала початок 90-х років. Ми вже це пережили, але були ще молоді і не задумувались над майбутнім так, як зараз. Вилізли. Вже вилазити так довго не хочеться, тому що не молодіємо. Єдине чого я навчилася від нашої реалії сьогоднішньої, дякувати за все те, що маєш. Якими незначними мені здаються переживання 1-річної давності, а 5-ти річної...
Правда в тому і є, якщо ти про щось дуже турбуєшся, слід подумати про важливість цих переживань для тебе через рік, 5 років?
Тому мій проект ускладнюється ще й тим, що й так не солодко. І ніби робити їй нічого... але така я вже є. Люблю складнощі, труднощі, тоді молодію, дістаю енергію, живу наповну.